Портал основан при поддержке Донецкого областного благотворительного Фонда содействия образовательным интеллектуальным инвестициям (свидетельство о Госрегистрации № 402, выданное 04.11.2008 г. Главным управлением юстиции в Донецкой области, свидетельство о Госрегистрации серия А00 № 729147, выданное 11.11.2008 р. Славянским горисполкомом). Портал зарегистрирован Госкомитетом по информатизации Украины 16.10.2009 р. (письмо № 1737/05-09) как электронный информационный ресурс.
УКР
РУС
 
О. В. ГОРА. РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ НА КІРОВОГРАДЩИНІ (ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТЬ)
 
  Версия для печати

ВХОД             Регистрация

ПЕДАГОГИЧЕСКИЕ ИЗДАНИЯ / е-журнал «Педагогическая наука: история, теория, практика, тенденции развития» / Архив номеров / Выпуск №1 [2008] / О. В. Гора. Розвиток професійної освіти на Кіровоградщині (ХХ – початок ХХІ століть)

УДК 377.36

О. В. Гора

РОЗВИТОК ПРОФЕСІЙНОЇ ОСВІТИ НА КІРОВОГРАДЩИНІ (ХХ – ПОЧАТОК ХХІ СТОЛІТЬ)

Анотація. На основі архівних даних Кіровоградської області аналізується розвиток професійної освіти у ХХ та на початку ХХІ століть

Накопичений досвід навчання та виховання прийдешнього покоління в різних типах професійних навчальних закладах містить багато повчального й для сучасності. Дякуючи вивченню історії професійно-технічної освіти стає можливим: установить закономірні залежності збільшення кількості професійних навчальних закладів і молоді, що навчається в них, від динаміки розвитку промислових підприємств; вивчити виникнення нових форм та методів навчання й тенденції їх постійного удосконалення; розкрити особливості форм і методів виховної роботи в різних типах професійних навчальних закладів й відслідкувати взаємозв’язок їхнього розвитку. Історія професійно-технічної освіти як педагогічного явища допомагає усвідомити розвиток форм и методів навчання й виховання, зміни соціальної структури робітничого класу, процеси розвитку виробничих сил суспільства, джерела підвищення продуктивності праці и трудової активності робітничого класу.

Система професійно-технічної освіти, завдяки історичному розвитку, стала могутнім фактором підвищення освітнього та культурно-технічного рівня виробничих сил, удосконалення способу життя, одним з шляхів здійснення соціальної політики держави на сучасному етапі. Системна криза професійної освіти, зумовлена глибинними соціально-економічними змінами, що відбулися в Україні в 90-ті роки минулого сторіччя, фактично призвела до руйнації взаємозв’язків економіки й освіти, розбалансування системи забезпечення регіональних потреб у підготовці робітничих кадрів, падіння престижності професійної освіти як такої.

Економічні умови запровадження ринкових відносин суттєво впливають на формування вимог до спеціаліста будь-якої галузі сучасної економіки. Професійна освіта повинна виконувати свою головну функцію: виховувати, навчати, готувати нові робітничі кадри. „Система підготовки робітничих кадрів має за мету:

1) Створення умов для оволодіння професіональною діяльністю певного рівня, отримання кваліфікації або проходження перекваліфікації з робітничих спеціальностей для задоволення потреб конкретної людини;

2) Виховання громадян у процесі професійної підготовки;

3) Задоволення поточних і перспективних потреб господарчого комплексу держави, регіону в кваліфікованих робітниках, що мають належну загальну та професійну підготовку. Відповідно до цієї мети можна сформулювати завдання системи підготовки робітничих кадрів. Ними є створення умов для забезпечення потреб особистості отримувати професійну освіту, конкретної робочої професії відповідного рівня кваліфікації з можливістю підвищення загальноосвітнього рівня, а також прискорено оволодівати навичками для виконання певних робот або кількох споріднених робіт” [3].

Задля продуктивного існування всієї системи професійної освіти необхідно дотримуватися певних умов:

1) Розробка системи освітніх програм та державних стандартів підготовки робітників певного рівня кваліфікації;

2) Створення системи органів управління підготовкою та перепідготовкою робітничих кадрів за умови обов’язкового підпорядкування їй установ та підприємств відповідного профілю;

3) Утримання та розповсюдження розгалуженої мережі освітньо-виховних закладів різних типів та форм власності, які реалізують освітні програми у відповідності до потреб особистості, регіону чи держави взагалі.

Проблеми і перспективи розвитку сучасної професійно-технічної освіти не можливо розглядати без глибокого вивчення та дослідження її історії. Багатьох помилок і недоречностей нині можна було б уникнути, враховуючи досвід функціонування системи підготовки робітничих кадрів у різні історичні періоди. Тільки останнім часом українська педагогічна наука приділила увагу проблемам історико-педагогічного дослідження спеціальної та професійної освіти, аналізу історичних досягнень системи підготовки робітничих кадрів. Це праці І. Гавриш, В. Гайдукевич, В. Головінова, О. Коханка, І. Лікарчука, Н. Михайловської, Н. Ничкало, Н. Падун, В. Радченко, С. Улюкаєва, О. Щербак та інших.

Вважаємо цікавим, розглянути це питання на прикладі окремого регіону України. Територія міста Єлисаветграда в усі часи займала особливе місце серед земель Центрально-Українського регіону. Спочатку важлива охоронна фортеця, потім – одна з найбільших ярмарок, центр цукрової промисловості. За часів революцій та державних переворотів першої чверті ХХ століття – мирне та законослухняне населення міста, що робило все для того, щоб вижити в буремні роки. В роки розбудови розвинутого та інших соціалізмів разом з усіма будувало та розбудовувало, а якщо було потрібно, то й перебудовувало те, що недобудували. За часів незалежності, сумлінно (за звичкою) виконувало все, що вимагалося.

Але не дивлячись на складності, що поставали перед мешканцями міста, питання освіти завжди стояли на одному з перших місць. Особлива увага приділялася професійній освіті. 1914 рік – початок першої світової війни, складне внутрішнє становище держави, зовнішньополітичні проблеми. Витрати місцевого бюджету на утримання народних училищ Єлисаветграда за 1914 рік складали близько 18000 карбованців, тільки для 5-го народного училища грошової допомоги було виділено 1300 крб., ще 4000 крб. на будівництво нового приміщення міського ремісниче-граматичного училища [2].

Гідний стан професійної освіти хвилював й самих мешканців міста. Більшість провідних купців та підприємців міста переймалися проблемами освіти, виділяючи відсотки від прибутку на потреби народних навчальних закладів. За архівними неповними даними 1913 року внески громадян міста склали: В. А. Макаєв (285 крб.), О. Є. Бичакіна (470 крб.), В. Д. Барський (260 крб.), О. О. Неміровський (100 крб.), В. О. Балахін (120 крб.), П. С. Селиванов (160 крб.), І. А. Голенштинський (255 крб.) [2].

Але професійна освіта не була баластом на утриманні бюджетів різних рівнів та не жила за рахунок пожертвувань благодійників (табл. 1) [4].

Таблиця 1.

Прибутки від реалізації товарів власного виробництва
громадськими та професійними училищами
м. Єлисаветграда у 1914 році (у крб.)

 

Кущівське училище

Балківське училище

Пашутінське училище

П’яте міське училище

Ремісничо-граматичне училище

Рукоділля

90,16

10,00

113,24

Столярні вироби

146,53

40,23

102,78

22,00

Слюсарні вироби

52,13

36,57

49,09

110,00

13,00

Разом

198,66

76,80

139,25

222,78

148,24

Кожного року народні училища Єлисаветграда випускали досить велику кількість спеціалістів різного профілю. Свідченням того є дані щодо випускників цих навчальних закладів 1916 року (табл. 2) [2]. Така кількість спеціалістів повністю задовольняла потреби 64 фабрично-заводських та ремісничих підприємств, що діяли в місті, та великої мережі цукропереробних заводів, що розташувалися навколо.

Таблиця 2.

Кількість випускників
народних училищ Єлисаветграда (у 1916 році)

 

Кущівське училище

Балківське училище

Пашутінське училище

П’яте міське училище

Ремісничо-граматичне училище

Класи рукоділля

25

37

17

Столярні класи

30

40

20

22

Слюсарні класи

52

36

21

33

13

Разом

82

76

46

90

52

Загальна кількість випускників

346

В історії розвитку професійної освіти умовно можна виділити першій період становлення та розвитку системи підготовки робітничих кадрів – з другої половини ХІХ по 20-ті роки ХХ століть. Цей період характеризується спробами створення певних, загальних систем підготовки професійних кадрів для економіки країни, масовим відкриттям спеціалізованих навчальних закладів професійної освіти, спробами визначити головні засади їх діяльності. Саме тоді наочно постала проблема відродження та розгалуження системи професійної освіти. Переважна більшість закладів професійної освіти в Україні були недержавними за формою власності (табл. 3) [8]. З 1029 середніх шкіл України 813 фактично не залежали від держави.

Таблиця 3.

Кількість середніх шкіл в Україні
на 1 січня 1919 року

Тип закладу

Державні

Громадські

Приватні

Разом

Хлоп’ячі гімназії

143

243

88

474

Реальні школи

41

20

9

70

Дівочі гімназії

18

166

178

362

Дівочі інститути

4

4

Комерційні школи

72

19

91

Торгівельні школи

14

4

18

Духовні семінарії

9

9

Разом

211

515

298

1029

Промисловість у цей складний час (революція та громадянська війна, розруха), потребувала невеликої кількості робітників, потреби у працівниках галузей культури та освіти були мізерні, але заклади освіти різних джерел фінансування продовжували своє існування (табл. 4) [1].

Жовтневий переворот 1917 року не вніс значних змін до системи професійно-технічної освіти, тільки з середини 20-их років нова влада починає поступову перебудову системи. У 1918 р. введено обов’язкове навчання підлітків 15-17 років, які працюють на підприємствах та установах. На базі ремісничих училищ й шкіл була створена мережа професійно-технічних курсів, шкіл, клубів з метою професіональної та загальноосвітньої підготовки молоді. У 1920 році затверджено «Положення про професійно-технічні школи», в 1921 р. – положення про заводське учнівство в металообробній промисловості, про школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) та Положення про губернські та повітові комітети з професійно-технічної і спеціально-наукової освіти, в 1924 р. – нове положення про школи ФЗУ. В 20-і роки. Укрголовпрофосвіти розробив примірний навчальний план: для шкіл ФЗУ 60-65% навчального часу відводилося на виробниче навчання, а залишок (35-40%) – на теоретичне (пізніше, у зв’язку із зростанням рівня загальної освіти, навчальні плани змінювалися: на виробниче навчання перепадало до 80% часу) [3].

Таблиця 4.

Заклади освіти у місті Єлисаветграда
(у 1917-1918 навчальних роках)

Назва установи

Кількість викладачів

Кількість учнів

Мова навчання

Джерела фінансування

Вечірня робоча школа

17

142

Російська

Державний бюджет

Трьохрічні педкурси

13

154

Українська та російська

Державний бюджет

Вечірні робочі курси

16

69

Російська

Місцевий бюджет

Курси юнацтва (при заводі „Червона Зірка”)

4

45

Російська

Підприємство

Профтехнічна школа

6

136

Російська

Місцевий бюджет

Перша с/г школа

9

81

Українська та російська

Місцевий бюджет

Друга с/г школа

8

157

Українська та російська

Місцевий бюджет

Торгово-промислова школа

11

128

Українська та російська

Місцевий бюджет

Школа крою і шиття

7

54

Українська та російська

Місцевий бюджет

Школа ФЗУ (при заводі „Червона Зірка”)

10

221

Українська та російська

Місцевий бюджет

Школа ФЗУ (при заводі „Піщесмак”)

8

47

Російська

Місцевий бюджет

Будинок робочих підлітків (при заводі „Червона Зірка”)

6

82

Російська

Місцевий бюджет

Музична студія

1

40

Російська

Місцевий бюджет та самооплата

Разом

115

1356



У квітні 1926 року була прийнята постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому „Про порядок добровільної участі людності у відкритті та утриманні освітніх установ”, що означало створення недержавних (приватних) професійних закладів, адже дозволялося за рахунок добровільних внесків громадян чи співтовариств відкривати та утримувати професійні школи різних типів за умов, що такі заклади відкриваються поза межами затвердженої мережі, та задля „часткового утримання шкільної та господарської частини шкіл” [9]. Відповідно до постанови держава зберігала всі функції управління такими закладами, заборонялося ”жодне втручання організацій та об’єднань, що взяли на себе утримувати установи” в адміністративне та методичне керівництво такими закладами.

Важливе значення для існування закладів освіти відігравала оплата навчання учнями та їх батьками. Хоча й існувала певна система пільг для оплати за навчання, але в деяких закладах освіти міста така плата складала до 40 % від загальних витрат (табл. 5) [5].

Таблиця 5.

Плата за навчання у технікумах УСРР
на 1924 - 25 навчальний рік
за спеціальностями


Плата

(крб.)

Звільнені  (частково чи повністю)

Повна

плата

(%)

повністю

25%

50%

75%

Індустріально-технічні

90

15

15

15

20

25

Сільського-господарські

60

20

20

15

15

20

Соціально-економічні

90

10

10

20

20

25

Педагогічні

30

15

15

15

15

10

Медичні

60

10

10

20

20

30

Художні

90

15

15

15

20

25

Музичні

150

15

15

10

20

40

Аналіз даних таблиці свідчить про значні привілеї, які отримували сільськогосподарські та педагогічні заклади освіти (відносно невелика плата за навчання, велика кількість звільнених повністю чи частково від цієї плати). Це тому, що в цей період економіка держави найбільшу потребу відчувала в спеціалістах саме цих спеціальностей. Аналогічна ситуація спостерігалася й у вищих навчальних закладах освіти (табл. 6) [5]. Такі заклади існували аж до 1929 року, що дозволяє певною мірою вважати їх комерційними закладами освіти. Більшість закладів професійної освіти були тісно пов’язані з підприємствами, отже, фактично виконували функції підготовки майбутніх працівників цих підприємств відповідно до їх потреб. Саме до такого висновку приводить детальне вивчення програм навчання. Коли у 1925 році на заводі „Червона зірка” з’явилося нове обладнання, кількість учнів школи ФЗУ при заводі „Червона Зірка” збільшилася майже на 25%, а кількість навчальних годин слюсарної та токарської справи – майже вдвічі [7].

Таблиця 6.

Плата за навчання
у вищих навчальних закладах УСРР
на 1924-25 навчальний рік за спеціальностями

 

Плата
(крб.)

Звільнені
(повністю)

Повна плата

(%)

Індустріально-технічні

120

10

30

Сільськогосподарські

100

20

25

Ветеринарні

50

25

30

Соціально-економічні

120

10

35

Педагогічні

50

25

20

Медичні

150

10

30

Художні

150

15

30

Тридцяті роки ХХ століття характеризуються спробами створення української системи нижчої професійної освіти, які завершилися у 1930 році завдяки примусовій уніфікації освітніх систем Росії та України у зв’язку із передачею системи підготовки робітничих кадрів у підпорядкування наркоматів та створенню галузевої системи підготовки кваліфікованих робітників. Сорокові–п’ятидесяті роки ХХ століття пов’язані з процесом створення державної системи трудових резервів, що дало змогу забезпечити потребу в кваліфікованих робочих кадрах. З 1959 по 1991 роки в системі професійно-технічної освіти утверджується єдиний тип закладів освіти – середнє професійно-технічне училище, відбувається перехід до єдиних навчальних планів і програм, професійна освіта інтегрується в єдину систему з народною освітою.

У наш час вивчення проблем професійної освіти ХХ-го століття дозволяє зробити висновки щодо її безпосереднього зв’язку з промисловим виробництвом та побутовою сферою, встановити закономірності залежності форм і методів навчання від науково-технічного прогресу, запропонувати можливі напрями реформування системи професійно-технічної освіти на основі глибокого аналізу вітчизняного досвіду функціонування системи підготовки робітничих кадрів у різні історичні періоди. Актуальність дослідження обумовлена проблемами, які виникають перед системою професійної освіти у зв’язку з переходом України до справжніх ринкових відносин. Це, в свою чергу, ставить нові завдання, розв’язання яких вбачається в глибоких перетвореннях системи професійної освіти, що неможливо без вивчення того багатющого досвіду, який був накопичений за часи становлення сучасної системи професіональної освіти. Ці перетворення доречно представляти у вигляді двох взаємопов’язаних процесів: вдосконалення існуючої освітньої системи та формування нових концептуальних підходів до умов її розвитку в майбутньому. Нова система середньої професійної освіти повинна забезпечувати розвиток та становлення людини як професіонала протягом усього життя. Крім того, система професійної освіти має стати потужним фактором підвищення освітнього та культурно-технічного рівня, всебічного та постійного вдосконалення способу життя, одним з шляхів творення соціальної політики держави на сучасному етапі.

Нині у більшості навчальних закладів немає не тільки сучасних, а й взагалі ні яких, механізмів економічної, госпрозрахункової діяльності, відсутні, або існують у початковому стані зв’язки з підприємствами, державними установами та й з працедавцями взагалі. На усіх рівнях управління в державі втрачено взаємозв’язок між підприємствами, відомствами та закладами професійної освіти. Кожна галузь, кожне відомство живуть та вирішують власні проблеми самі по собі. Сьогодні рівень професійно-технічної підготовки молоді, незайнятого населення залишає бажати кращого, а за визначеннями деяких фахівців з даної проблеми (О. Устенка, І. Лікарчука та ін.) знаходиться у стані довготривалої кризи. На нашу думку, це обумовлюється відсутністю глибокого аналізу стану навчання та підготовки кадрів за галузями відповідно до потреб регіону.

Наприклад, у 2002 році у Кіровоградській області закладами професійно-технічної освіти було випущено 458 спеціалістів швейного виробництва, в той же час потреба у даних спеціалістах складала 59 осіб [9]. Оскільки до компетенції Міністерства освіти і науки не входить виконання додатково й функцій Міністерства праці та соціальної політики, одним з шляхів подолання кризової ситуації в професійно-технічній підготовці може стати створення окремого спеціального органу, який повинен не тільки врегулювати питання відновлення трудових ресурсів в Україні, а й формування загальнодержавної концепції розвитку системи підготовки кваліфікованих кадрів. На нашу думку, державні професійно-технічні заклади не в змозі забезпечити реалізацію повною мірою прав громадян на здобуття професійно-технічної освіти. Адже потужність навчально-виховних закладів і застарілий перелік професій не відповідають реальним потребам сучасності. Про це красномовно свідчать такі дані: якщо в 1922 році до 1255 існуючих державних закладів професійно-технічної освіти було прийнято 368463 учнів, то у 1997 році до 1146 закладів було прийнято 310271 учнів [6] .

В умовах відносної макроекономічної стабілізації и початку економічного зростання виробництва постають вимоги про зміну принципів організації діяльності соціальної сфери, її залежності від споживчого ринку. Досвід професійної освіти попередніх років підказує деякі шляхи подальшого розвитку професійно-технічної освіти: удосконалення економічних і статистичних даних, що використовуються для вивчення та прогнозування ринку праці, удосконалення системи професійної освіти, процесу навчання та його результатів, розгалуження мережі професійно-освітніх органів, створення приватного сектору професійно-технічної освіти. Саме зараз в країні почали створюватися нові соціально-економічні відносини, які впливають на формування змісту професійної освіти. Завдяки цьому став можливим розвиток освіти шляхом кількісних (поява нових професій и спеціальностей) та якісних змін (гуманізація змісту освіти). Ці процеси повинні скласти основу розвитку змістового компоненту системи професійної освіти.

Література

  1. Відомості про установи народної освіти по Зінов’євській окрузі на 1 січня 1917 року). – Ф. 810, опис №455. – Державний архів Кіровоградської області.
  2. Лицевые счета по народному образованию на 1914-1917 гг. – Ф. 228, опис №5424а. – Державний архів Кіровоградської області.
  3. Лікарчук І. Л. Проблеми підготовки робітничих кадрів в Україні (1920-1929 рр.). – К., 1996. – 206 с.
  4. О комерческом училище и обществе распространения комерческих знаний в г. Елисаветграде (1914 г.) – Ф. 78, опис №829. – Державний архів Кіровоградської області.
  5. Обіжний лист ВУЦВК та Укрголовпрофосвіти про професійно-технічні школи. – Ф. 810, опис №402. – Державний архів Кіровоградської області.
  6. Падун Н. О. Професійно-технічна освіта в Україні: історія, досвід, проблеми. – К., 1999. – 150 с.
  7. Річний звіт про стан профосвіти (1925 р.). – Ф. 810, опис №416. – Державний архів Кіровоградської області.
  8. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К., 2001. – 664 с.
  9. Статистичний щорічник Кіровоградської області за 2001 р. (Обласне управління статистики). – Кіровоград., 2002. – 440 с.
© О. В. Гора, 2008.
Рейтинг DVK WebDev разработка сайта: «DVK WebDev»